geoknigi.com

Про децентралізацію влади та «реєстрацію» громади

Деякі коментарі щодо природи децентралізації та різних її противників

geoknigi.com

Замість вступу

Про децентралізацію в Україні говорять уже багато років, але ми всі справедливо вважаємо, що реальних кроків зроблено дуже мало.

Правда ми вже давно забули, що до грудня 1990 року в Україні взагалі не було поняття «місцевого самоврядування», а місцеві ради були «органами державної влади», які підпорядковувались, як по вертикалі – радам вищого рівня, так і по горизонталі – виконували рішення відповідних «комів»: міськкомів, райкомів, обкомів Комуністичної Партії УРСР.

З точки зору історії та європейського досвіду( де реально кожні 20-30 років відбуваються системні реформи управління), ми якраз підійшли до необхідності такої комплексної реформи усієї системи управління на регіональному та місцевому рівнях з переглядом адміністративно-територіального устрою держави. 

За ці 24 роки, відколи Україна ввела в обіг поняття «місцевого самоврядування», в нас було ухвалено низку законів, деякі з яких були досить проривними у свій час, проте їх застосування було не найкращим.

От наприклад у нас є Закон «Про асоціації місцевого самоврядування». Це дійсно українське досягнення. Адже на законодавчому рівні, в більшості країн світу не має спеціального закону про асоціації місцевого самоврядування,  не визначено регулювання відносин уряду із такими асоціаціями та не закріплено законодавчо їх права на діалог із виконавчою владою. Правда, навіть за відсутності подібного закону в європейських країнах практика консультацій між урядом та місцевим самоврядування є традиційною. У нас же, в залежності від особи Прем‘єра наш закон застосовується по-різному. При Тимошенко це була одна практика -  дуже активної участі асоціацій у процесі вироблення політики, при Азарові – закон практично не застосовувався, зараз діалог між асоціаціями та урядом знову вибудувався.

Ще один приклад. В 2014 році в Україні було ухвалено закон «Про співробітництво територіальних громад», який надає можливість територіальним громадам уже сьогодні об‘єднувати власні ресурси для більш ефективного вирішення місцевих проблем, утримання комунальних об‘єктів, надання послуг. Для Європи тут нічого нового, адже співробітництво муніципалітетів в європейських країнах є буденною практикою. Україні ж потрібно було майже 3 роки, аби ухвалити закон!

В 2014 році був шанс і ухвалити закон «Про добровільне об‘єднання територіальних громад», але цього не сталось.

Проте Верховна Рада України ухвалила зміни до Бюджетного кодексу, де передбачена широка децентралізація до «об‘єднаних громад», закону про створення яких досі не прийнято. Тепер залишається або скасувати новації бюджету, або негайно ухвалити згаданий закон.

Новели Бюджетного кодексу таки змусять парламент прийняти закон про добровільне об‘єднання громад, який теоретично дає змогу почати процес реформи адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування в Україні. Реформи , яка уже не просто назріла, а без якої провести швидку модернізацію країни практично неможливо. Адже головна проблема модернізації України – це громіздка та неефективна влада з нечіткими повноваженнями, які пересікаються у різних органів влади, неадекватним і непрозорим розподілом бюджетних ресурсів та відсутності відповідальності органів влади перед виборцями і державою.

Досягти розмежування повноваження між органами публічної влади, закріплення за ними необхідних ресурсів та встановлення механізмів реальної політичної та юридичної відповідальності органів та посадових осіб за свої дії чи бездіяльність без системної реформи не можливо. Про це нам вказують не тільки українські, а й іноземні експерти та політики.

Тиск та спротив

Сьогодні здається в Україні більшості думаючих людей зрозуміло, що реформа децентралізації є вкрай необхідною об‘єктивно.

Цієї реформи прагнуть українські ліберали, демократи, науковці, активні посадові особи місцевого самоврядування, значна частина депутатів місцевих рад. До такої реформи нас підштовхує «децентралізований Захід».

Здається все б складалось дуже вдало і з реформою не було б проблем, якби щодо реформи не було стільки спротиву та спекуляцій, як всередині України, так і за її межами….

REUTERS

1) Кремль

Майстри дестабілізацій у Кремлі, ще під час українського спротиву на Майдані, розпочали ідеологічну обробку цілих українських регіонів, соціальних та етнічних груп, аби не допустити в Україні реальної децентралізації, яка скріплює та солідаризує країну.

Кремль, на відміну від європейців, замість  децентралізації намагається зіштовхнути Україну на шлях федералізації, аби «розібрати» її на частини, такі квазі-незалежні «новоросії» та «народні республіки», які б увійшли в суперечки або взагалі у військові розбірки між собою, аби потім взяти їх під свій протекторат.

Настійні вимоги Кремля «федералізувати» Україну, не тільки руйнують загальноукраїнський простір, розбещують регіональних політиків, але й викликають у українських патріотів побоювання, що під «децентралізацією» нам може бути нав‘язано «федералізацію».

2) Війна

Кремлівський тиск вкупі із задавненими регіональними проблемами сьогодні вилився у повномасштабну війну на Донбасі.

Війна сьогодні є головною проблемою для впровадження реформи децентралізації. Не тільки політики першого рівня, але й прості українці бояться, що децентралізація ще більше зруйнує систему влади в Україні, яка й так зараз є досить неефективною та фрагментованою.

Всі знають, що в умовах війни влада має бути максимально централізовано, мобільною, здатною швидко приймати рішення та домагатись їх виконання. Поява в інформаційному просторі інформації про те, що якась міська рада надає звання почесного громадянина міста одному із спонсорів війни проти України і відмовляє у підтримці української армії створює передчуття повного колапсу «децентралізованої держави» в умовах війни.

3) Пам‘ять про Крим

Українці, які уже рік знаходяться в стані війни, добре пам‘ятають, з чого починалась війна. Спочатку Президія Верховної Ради Автономної республіки Крим, потім міська рада Севастополя та Верховна Рада АРК ухвалюють рішення поза межами української Конституції, фактично запрошують військову допомогу від Росії і стають частиною її території. Тобто саме регіональна обрана за українськими законами влада стала першопричиною відторгнення української території та привела війну на українську землю.

Фактично війна на Донбасі була продовженням кримської прелюдії, правда з певними змінами, але і тут не обійшлось без органів місцевого самоврядування. Адже часто саме депутати місцевих рад, працівники виконавчих органів ставали осердям сепаратизму, обласні, районні, міські ради швидко взяли під козирок виконання незаконних наказів самозваних «мерів» та «народних губернаторів».

Дії органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб на першому етапі донбаської кризи підірвало довіру багатьох українських громадян та політиків до самої інституції місцевого самоврядування.

4) Політиканство

Здається навіть після революції Гідності політична еліта України виявилась не готовою до будь-яких реформ, не кажучи уже про таку велику та системну, як реформа адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування. Думання про «рейтинги» і віра у те, що управляти всім і всюди в Україні можна винятково через призначення різних керівників із Уряду чи Адміністрації Президента або через ручний розподіл різних субвенцій з державного бюджету у регіони.

Насправді це все не так. Адже навіть призначення в регіони здійснюється переважно із місцевих еліт, як вдячність за допомогу на виборах чи індульгенція для лояльності. Аналогічно і із субвенціями. Кошти, отримані регіоном з Києва не є гарантією лояльності до Києва. Донбас, Крим, яких нібито не чули в Києві, завжди керувались своїми місцевими баронами, не залежно від формального їх призначення на посади з Києва і саме ці регіони отримували найбільше ресурсів з Києва. Можливо саме тому вони так ненавидять Київ?

Отже політики, які в своїй психології не можуть вирватись із схеми: призначення, гроші, лояльність, є дуже сильним гальмом реформаторським ініціативам.

5) Управлінський «планктон»

Не зацікавлені у системній реформі і ціла низка працівників місцевого самоврядування сільрад та районних державних адміністрацій. Часто це працівники, які уже багато років займають одні і ті ж посади, які звиклись з цим. Навіть нинішні невеликі зарплати не спонукають їх щось шукати інше, адже вони бояться вийти із зони комфорту. Вони бояться втратити свої посади, тому реформа для них вкрай небажана.

Взагалі така категорія противників реформи  присутня у будь-якій країні ,де проводяться реформи і тут нічого дивного не має. Але в нас ці службовці чи обрані особи можуть налаштовувати проти реформи пересічних громадян.

6) Міські блаженні

Це окрема категорія людей, які завжди ПРОТИ, які є всюди, до яких звикли і на яких не реагують, тому й ми до цього ставимось із спокійним розумінням.

7) «Винахідники велосипеда» 

До цієї категорії можна віднести різних людей і організацій, які в силу різних обставин вважають, що теорія держави і права є просто теорією, яка не має відношення до реальної практики, що досвід успішних держав є лише рекламою і не може бути застосованим в Україні … цей перелік може бути просто безкінечним, але їхнім об'єднувальним чинником є твердження:  все, що робилось в Україні раніше, все що робиться зараз і все, що буде робитись не ними чи не за їхніми лекалами – в принципі не правильно.

Деякі з них уже договорились до того, що в Україні взагалі не має легітимних органів влади і навіть різні юридичні акти, що українці отримали від органів влади чи органів місцевого самоврядування, є незаконними.

Оскільки в Україні зараз і так є багато проблем зовнішнього та об‘єктивного внутрішнього характеру, які гальмують реформи в усіх сферах, а особливо у сфері територіального устрою та місцевого самоврядування, поява нових противників там, де ніхто не чекав, заслуговує на додаткове вивчення.

Адже досвід інших країн, де проводилася реформа, не містить жодної інформації про існування серед противників реформи такої групи, яка є сьогодні в Україні і яка не має відношення ні до органів місцевого самоврядування, ні до органів виконавчої влади, а уособлюється окремими людьми з громадського сектору чи навіть наукового середовища – аспірантів, докторантів, які готуючи за державний кошт свої дисертації, підживлюють противників реформи і розхитують ситуацію в окремих містах та селах.

Реєстратори громад – що стоїть за квазі-юридичними постулатами ідеології?

Найбільш поширеними «винахідниками велосипеда» в сфері децентралізації зараз є так звані «реєстратори громад» - люди, які твердо переконані, що всі проблеми нашої неефективної системи влади породжені «відсутністю зареєстрованих територіальних громад»!

Варто просто «створити і зареєструвати територіальні громади» і все стане на свої місця, настане процвітання та благополуччя.

Цей, на перший погляд,  чисто схоластичний юридичний крючок, який дуже просто руйнується у відкритій публічній дискусії було покладено в основу уже конкретних дій, конкретних людей у різних містах та селах. При цьому назвати такі дії конструктивними не можна, оскільки вони, як правило спрямовані не «ЗА» щось, а якраз «ПРОТИ» чогось, в першу чергу проти місцевої ради, міського, селищного, сільського голови, проти рішень, ухваленими цими органами.

Фото УНІАН

Вони стверджують, що «оскільки в місті(селі) територіальна громада не створена», то і  відповідна міська(сільська) рада є «самозванцем» чи «узурпатором». Відтак починають «створювати та реєструвати територіальні громади», як альтернативу справжнім територіальним громадам, які існують у нас по праву. Від своїх «утворених» територіальних громад вони пробують сформувати «органи влади» , а також «реалізовувати право власності територіальної громади на землю, надра, рухоме і не рухоме майно».

Тут ми не будемо оцінювати дії цих людей у конкретних містах та селах, оскільки це скоріше повноваження правоохоронних органів, а спробуємо проаналізувати «ідеологічні постулати» тих, хто використовуючи свою не бездоганну юридичну підготовку формують в Україні основу для руйнування всієї основи суспільного спокою.

Подивимось, які доводи для такого висновку використовуються:

Теза перша: в Україні не створено територіальні громади, як це передбачено Конституцією України

Ця теза є першою «аксіомою» у вербування своїх прихильників. Задається запитання такого штибу: « А ви чули, щоби у Львові(Одесі, Зачепилівці…) проходили збори з утворення львівської(одеської, зачепилівської…) територіальної громади?» Звичайно про таке ніхто не чув. Тоді зразу висновок – значить львівської територіальної громади не існує2! Якщо не існує територіальної громади, то кого представляє Львівська міська рада і міський голова Львова?

Відтак відповідь уже заготована заздалегідь: слід створити львівську територіальну громаду, ми знаємо, як це зробити і ми це зробимо!3

Але це абсолютно хибна теза. Адже відповідно до статті 140 Конституції України, територіальні громади у нас не створюються жодними рішеннями, вони існують по праву.

«Стаття 140. Місцеве самоврядування є правомтериторіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.»

По простому цю правову конструкцію слід розуміти таким чином: всі жителі міста, селища, села, чи групи сіл, що входять до складу сільради є територіальною громадою, яка наділена правом на місцеве самоврядування.

Отже, український законодавець, діючи абсолютно до європейських традицій та згідно з Європейською хартією місцевого самоврядування, визнав територіальною громадою(в європейських країнах це звучить, як «місцева спільнота») всіх мешканців , які проживають у населених пунктах, що входять до складу певної адміністративно-територіальної одиниці чи визначеної території.

Відтак в Україні «територіальні громади» існують по праву, чи по факту існування заселених людьми населених пунктів, їх «створення» не потрібне.

До того ж появляється чисто технічне питання: яким чином «створити територіальну громаду» такого міста, як Хмельницький, не кажучи про Харків чи Дніпропетровськ?

Піонери руху «реєстраторів територіальних громад» з організації «Украінскій вибор» пропонують багатоступеневу конструкцію: спочатку вибори від будинків для кварталу, потім від кварталу до мікрорайону, далі на районну чи міську конференцію по створенню «територіальної громади». Така конструкція взагалі не має нічого спільного з українською Конституцією чи законодавством та й з європейською практикою. Прямі вибори органів місцевого самоврядування, які якраз і характеризують демократичний характер цих органів спробують замінити непрямими виборами, які були характерними для диктаторських та комуністичних режимів.  

Теза друга: «Більшість територіальних громад України не оформлені, як юридичні особи тому не можуть реалізувати права власності на майно громади»

В цій тезі правдивим є лише те, що територіальні громади в Україні досі дійсно не є юридичними особами публічного права. Так складалось українське законодавство, яке формувалось на основі попереднього радянського періоду, за яким тільки органи , які створювались за законом чи за рішенням органу влади ставали юридичними особами публічного права.

Але навіть така відмінність пострадянського та європейського права щодо юридичних осіб публічного права не є якоюсь непереборною проблемою.

Так дійсно, визнання за територіальною громадою права юридичної особи з точки зору філософії є важливим. В цьому випадку саме сукупність людей , якими є територіальна громада, з одного боку через місцевий референдум здійснюють пряме управління місцевими справами і визнаються суб‘єктом від імені якого діють обрані та сформовані органи – місцева рада, виконком, сільський, селищний голова.

Проте це в першу чергу красива філософська конструкція, адже безпосередньо – територіальною громадою дуже складно ухвалювати рішення. Одна справа, якщо така громада складається із 100 осіб, тут можна зібрати загальні збори і обговорити і вирішити будь-яке питання, що належить до компетенції громади. Але таких малих територіальних громад у 100-200 осіб не так і багато, але головне у них настільки мало ресурсів, бюджетних установ та майна, що навіть постійне «пряме народовладдя» не зробить їх більш спроможними.

Що стосується міських громад, а особливо великих міст – міст обласного значення, то тут механізми прямого народовладдя не дуже застосуєш. Тут не можливо використати такий інструмент, як загальні збори громади, тому залишається лише референдум. А ухвалення будь-якого акту референдумом є дуже складним і дуже дорогим. Уявімо ситуацію, що тисячі рішень про виділення земельних ділянок, оренду майна, надання згоди на будівництво, надання пільг окремим категоріям громадян, встановлення тарифів на різні послуги у Києві чи Одесі потрібно проводити через референдум. Уявили? Скільки на буде потрібно часу і грошей?

Саме тому в Україні, як і будь-якій європейській країні більшість питань місцевого самоврядування вирішують або ради, або взагалі виконавчі органи рад. І це при тому, що там саме комуни, гміни, громади є юридичними особами.

Тобто з точки зору простого мешканця української територіальної громади, способи ухвалення рішень в системі місцевого самоврядування, від надання статусу юридичної особи публічного права територіальній громаді суттєво не зміниться.

Сьогодні робочою групою експертів, яка працює над підготовкою юридичної основи децентралізації влади застосовано європейський підхід щодо визнання громади юридичною особою публічного права. Цікаво, що  проти цього виступає значна частина юристів, як старої совєтської школи, так і нинішні молоді практикуючі юристи, а також і працівники органів місцевого самоврядування, яким складно уявити, що принесе в їх життя така новація.

Проте реальне застосування європейського підходу у нас покаже, що ці системи є дуже близькими. Певним чином буде оптимізовано рух бюджетних коштів та організовано кращий контроль за цими коштами.

Що стосується власності, то в українській Конституції є стаття 13, друге речення частини першої якої встановлює «Від імені українського народу право власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.» Ця норма далі розшифровується у частині 1 статті 143: «Територіальні громади села, селища міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності;….вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції.»

Отже і тут жодної правової проблеми не існує. Закон визначає, яким чином здійснюється управління майном і реалізації інших повноважень територіальних громад. В основному ці питання регулюються законом «Про місцеве самоврядування в Україні.»  

Теза третя: власність в Україні є зафіксованою незаконно, акти на право власності нелегітимні, оскільки видані нелегітимними органами.

Ця теза є особливо небезпечною для суспільної стабільності і саме вона може стати детонатором для нового революційного переділу власності, особливо землі, хоча автори цієї тезивважають, що таким чином вони захищають «народ, а не олігархів».

Насправді це виглядає уже зовсім не науковими вправами. Адже для обґрунтування своєї правоти, прихильники «створення та реєстрації» територіальних громад, відверто перекручують правові норми, вільно оперують міжнародним досвідом.

От цитата:

«У розвинених країнах адміністративно-територіальний поділ здійснюється, виходячи насамперед з огляду на людей: гміна у Польщі, гемайнде у Німеччині, комуна у Франції — це об'єднання людей (громада), за якими закріплено частину території держави, де вони господарюють. Земля (за винятком приватизованих зі згоди громади ділянок) чи інше майно є власністю цієї громади. Ці об'єднання людей є юридичними особами публічного права, які є правоздатними і дієздатними. А на картах зазначається лише територія, якою володіє і на якій господарює громада. Тобто основою адміністративно-територіальної одиниці у демократичних країнах є люди.»

Тут стільки складних та неправдивих конструкцій, що для їх спростування можна написати томи наукових робіт. Обмежимось лише кількома зауваженнями та прикладами.

Цікавим у цій цитаті є теза «про закріплення частини території» за громадою. Хто закріпив і яким чином? На це відповідь не дається, адже авторам достеменно відомо, що в будь-якій європейській країні законом, а у більшості країн актом уряду визначається територіальна основа для громади. І тут не потрібно писати неправду, що «на картах зазначається лише територія, якою володіє і на якій господарює громада». Тому що на адміністративних картах показане розмежування громад, гмін, комун… Власність на землю показують не на картах, а на землевпорядних документах. До того ж у більшості європейських країн муніципальних земель не так вже й багато. В основному землі приватні і державні. Адже головне завдання муніципалітету не «господарювання», а надання людям послуг в межах повноважень муніципалітету.

Сумнівною є і теза, що саме «об‘єднання людей» є юридичною особою публічного права. От наприклад в польському законі «Про гмінне самоврядування» гміна визначається таким чином:

 «1. Населення ґміни творить(утворює, або «є») самоврядну громаду відповідно до законодавства.

2. У цьому Законі під  ґміною слід розуміти самоврядну  громаду, а також відповідну територію.»

Далі частина 2 Статті 2 цього закону встановлює: «2. Ґміна наділена правосуб’єктністю.» Отож поляки під гміною-юридичною особою розуміють не тільки «людей». 

Ну а твердження, що «основою адміністративно-територіальної одиниці у демократичних країнах є люди» взагалі виглядає, аж «надто науковою», оскільки ми можемо привести багато різних цитат з законів європейських держав, як наприклад такі:

В Естонії «Администpативной единицей является основанная на администpативно-теppитоpиальном устpойстве единица, имеющая установленные законами и иными пpавовыми актами статус, наименование и гpаницы, на теppитоpии котоpой осуществляется госудаpственное упpавление или самоупpавление.»

Латвійський закон «Про адміністративні території…»: «Адміністративна територія – це одиниця територіального поділу Латвії, в якій місцеве самоврядування здійснює управління в межах своєї компетенції.»

Що тут можна ще додати? На жаль в Україні досі не прийнятий закон про адміністративно-територіальний устрій. Тому наші райони, міста, селища та села існують де-факто на основі рішень органів ще Української РСР. Але це не позбавляє їх легітимності, оскільки ще у вересні 1991 року законом про правонаступництво було врегульоване питання застосування законодавства колишнього СССР та УРСР.

Тобто можна стверджувати, що всі адміністративно-територіальні одиниці в Україні є легітимно утвореними, органи місцевого самоврядування – створеними відповідно до українського законодавства, а територіальні громади, існують по праву, і не потребують ніякого додаткового акта щодо їх утворення.

Найбільш провокаційним є твердження, що поширюється «реєстраторами громад» (цитата):

«Де-юре за народом України, за територіальними громадами, а також за фізичними чи юридичними особами право власності не закріплено або закріплено зі значними порушеннями. Тому навіть якщо у вас і є папірець, який засвідчує ваше право власності на нерухомість, найімовірніше, він не має юридичної сили.»

Отже кілька людей, які вважають себе науковцями і юристами стверджують, що документи, які мають українські громадяни і які посвідчують право власності на квартири, будинки, земельні ділянки – НЕ МАЮТЬ ЮРИДИЧНОЇ СИЛИ!  Тобто ми всі українці не маємо законно здобутого майна, яке потребує юридичного посвідчення. Мільйони українців мають замислитись, хто і чому так вирішив? Чому появились групи людей, які так вважають? Може вони готують ґрунт для чергового «кривавого більшовицького перевороту» коли у наших прадідів відбирали землю і заганяли в ненависні колгоспи аби виморити українців голодом?

В 21 століття це виглядає якось дивним, але ж ці люди  стверджують, що «є  неіснуюча юридична особа "Кабінет міністрів України" з ЄДРПОУ 00031101 (реєстрація такої особи взагалі відсутня в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців).» Для них індикатором існування Уряду є не Конституція, Закон, акти з формування Уряду, акти самого Уряду, а відсутність запису в «єдиному реєстрі юридичних осіб».

Останній удар в основу української соціальної стабільності, який фактично може стати детонатором соціального вибуху виглядає так: «право власності на державне, комунальне і приватне майно в Україні належним чином не закріплене. Рішення про передачу об'єктів у приватну власність після 1996 р. здійснюють державні органи та органи місцевого самоврядування, засновані, як з'ясувалося, в нелегітимний спосіб, а відтак, не уповноважені народом України або територіальними громадами управляти та розпоряджатися державним чи комунальним майном. Реєстрацію права власності теж здійснюють юридичні особи, які не мають на це делегованих від народу чи громад повноважень, тому видані акти на право власності не є законними документами. Відповідно, рішення про приватизацію, акти на право власності, які видані громадянам України, юридичним особам такими інституціями, можуть бути скасовані, адже були набуті незаконно.»

На останок: Квазінаукові вправи щодо «створення та реєстрації громад», «не легітимності права власності» можна було б залишити поза увагою, але ці теоретичні умовиводи призводять до реальних наслідків у різних українських регіонах, де уже створено та зареєстровано «правильні» територіальні громади.

Так уже деякі «правильні» територіальні громади видають свідоцтво про народження людини, свідоцтво народного підприємця, мають якісь договори про приєднання людини до громади і т.п.

А далі ще серйозніше. Окремі «зареєстровані територіальні громади» уже стали видавати паспорти «людини» «конфедерации обьединенных народов», які намагаються нівелювати поняття громадянина України.

Не хочеться думати, що всі прихильники ідеї «реєстрації територіальних громад» є противниками існування України, як держави, але їхні аргументи якось надто дивно переплітаються із спробами Кремля перетворити Україну на територію керованого хаосу, де відсутня легітимна влада, де в кожному регіоні по атаману, а то й по кілька.

P.S. Попри спротив різних середовищ в Україні, попри тиск із Кремля, ми не маємо права відновити авторитарну систему управління російського типу чи навпаки - скотитись на атомізацію суспільства де всі проти всіх, де напруга між секторами суспільства, між регіонами та громадами є нормальним станом.

Засторогою такому розвитку подій є системна та відповідальна реформа усієї системи управління в державі, базована на реальному самоврядуванні громад, збалансуванні повноважень органів місцевого самоврядування , органіввиконавчої влади з фінансовими можливостями та відповідальністю перед людьми і державою.

Для цього багато і не потрібно. Європейський та минулий український досвід тут дає підстави стверджувати, що ми це можемо зробити і зробимо. Попри все!

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter